Про імперську природу провінціалізму
Поняття
провінція, виведене за межі топографічного чинника, є культурологічною
категорією. Кожна імперія від легендарних шумерів, давнього Китаю, імперії
Олександра Македонського, кочової імперії Аттіли, Великої Орди до будь-якої з
європейсько-азіатських імперій початку століття, або колишнього СРСР чи США
складає специфічну „культурну композицію”, але одночасно безумовно й те, що
вона містить в собі якусь постійну, незмінно повторювану „робочу” модель, одним
з вартісних елементів якої виступає провінція.
Провіденціальним чином ця модель відповідає монотеїстичній моделі світобудови.
Для
осмислення даного феномену абсолютно значущою точкою відліку має бути позиція
спостерігача (експліцитованого або імпліцитованого), від чого залежні всі
припустимі ракурси. Для провінціала в самому по собі слові „провінція” вже
закладена якась емоція, міститься значна частка ущербності, чужість великому
світу, відчуття чогось такого, що необхідно заперечити
та подолати. Проте вивести проблему за межі суто емоційних оцінок
варто. Необхідно знайти якийсь аргумент, що дозволив би провести виразну межу
між тим, що називається центром, і тим, що йменується провінцією.
Центр – це в
автологічному значенні точка, до якої стягується оточуючий простір, в
метафізичному – перш за все чітко позначена ідея (політична, релігійна,
соціальна, національна та ін), народження і утвердження якої пов’язане з певним
географічним та культурним урочищем (див. праці В. Топорова), що веде
найактивнішу боротьбу за єдність на ґрунті цієї ідеї. Неможливо однозначно
вказати на те, що стає фізичним центром імперії, бо в одних
випадках це буде річкова дельта в пустелі (Єгипет), море (Римська імперія),
гора, рівнина і т.д.
В межах однієї імперської
парадигми провінція не перетворюється в центр, оскільки ніколи не породжує
жодної первісної злагодженості, ніколи не стає імпульсом боротьби – бо в протилежному
випадку вона стає вже не провінцією, а чимось іншим, докорінно протилежним
своїй первісній суті, „новим початком”.
В
ідеальному стані імперія до пори до часу демонструє гармонійну рівновагу між
центром і своїми провінціями з бездоганною антонімічністю їхніх сутностей, із
цілком специфічними пропорціями індивідуального й універсального. Будь-яка з
провінцій, що складають імперію, дивним чином перетравлює в собі модель,
насаджувану імперським центром, надає їй винятково своєрідного вигляду,
фактично породжує абсолютно специфічний провінційний топографічний менталітет
(приклад Буковини), котрий з часом може стати зародком абсолютно іншої
цілісності, і ця загрозлива для імперії потенція рано чи пізно починає себе
виявляти як очевидне протистояння центру.
Таке
становище провінції, така її споконвічна (сутнісна) вторинність є в ній
найбільш визначальним і цінним. Усі рецептори імперської свідомості найбільш
чутливо працюють саме тут, на межі „іншого світу”, до якого провінція стоїть
набагато ближче і, відповідно, „відчуває” його виразніше і раніше. Історичний
досвід показує, що міцність провінційного устрою до пори до часу підтримує
ілюзію імперської стійкості, тоді як компрометація провінції, послідовна
стагнація провінційного устрою, виробленого імперською ідеологією, приводить
населення в рух у напрямку до центру. Все краще, що визрівало в тиші провінції,
спрямовується до центру, на ходу змінюючи мову, пріоритети, амбіції, що
послаблює і розмиває рубежі, зате потужно зміцнює центр як певне „соборне”
інтелектуальне ядро. Синдром доцентровості є вельми загрозливим для імперії
симптомом. Неувага столиць до провінційного, водночас автономного й
самобутнього культурного „центру”, поволі готує руйнівний вибух, механізм
формування імперії – це та чи інша форма завоювання зі своєю телеологічною
програмою та онтологічним висновком, на зміну якій і в результаті розпаду якої
йде наступна (та чи інша) форма завоювання.
Еллінська
імперія Македонського є надзвичайно показовим прикладом. У 334 р. до н.е.
Олександр почав завоювання Персії, а коли він помер у Вавилоні (323 р.) – в
руках греків уже був увесь Близький Схід (відтоді починається усвідомлюватися
провінція як феномен державної композиції). Почалася епоха еллінізму з її
геніальними відкриттями (які залишає після себе світові ця імперія). У доповіді розглядаються різнорідні зразки імперій,
що існували згодом. Що стосується власне українського досвіду – він дуже і дуже
показовий, бо вже в самому за походженням польському топонімі (околиця, тобто
та ж сама „провінція”) виявляє себе ядро проблеми.
У Буковини зовсім
інша „провінційна” основа. Тут ми маємо справу з унікальним регіоном, який
фактично ніколи не зраджував свого статусу провінції, завжди включаючись до
складу якоїсь з існуючих на визначений момент імперій, і в цьому плані він істотно
відмінний від усіх тих місць, які колись самі претендували на роль центрів
(наприклад, Галичина на чолі зі Львовом). Унікальність Буковини як
провінційного урочища полягає в тому, що вона завжди була не просто провінцією,
але саме окраїнною провінцією, як
наслідок вихованою на такому історично виправданому ферменті, як скептицизм,
суть якого полягає в споконвічній закритості перед усяким прибульцем. Проте в
певному сенсі Буковина була саме метрополією – в плані реального духовного
центру, об’єднаного релігійними культурами православного та іудейського
населення. Отже, „імперський” союз метрополії та провінції представляє собою
завжди оригінальну форму.
Крім сказаного, провінція
– це торжество особистісної різноманітності всупереч законодавчій „уніформі”,
це повнота реалізації імперської ідеї в образі історично детермінованого
провінційним способом мислення так званого обивателя (citoien, filister,
товариша, громадянина), водночас – це парадоксально животворне і продуктивне
рабство особистості на службі завжди порочного господаря, це гніт і це науковий
факт.
