середу, 27 березня 2013 р.

Міжнародний поетикологічний колоквіум „Потенціал провінції як джерело утопій” 16 травня 2013 року


Кафедра зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича запрошує взяти участь у Міжнародному поетикологічному колоквіумі „Потенціал провінції як джерело утопій”, який відбудеться 16 травня 2013 року (10:00, Червона зала / V корпус ЧНУ, вул. Коцюбинського, 2).


Доповіді, які висуваються на обговорення:

Сильвестрас Гайжюнас (Вильнюс, Литва)

Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик (Тернопіль, Україна)

Наталья Лихина (Калининград, Россия)

Петро Рихло (Чернівці, Україна)

Ольга Червінська (Чернівці, Україна)




Передбачається такий формат наукової акції: доповіді, що висвітлюють означену проблему, з послідовним обговоренням авторських концептів, озвучуванням реплік і загальною дискусією.
Репліки можна подавати на електронну адресу (o.chervinska@chnu.edu.ua) в довільному вигляді зі вказівкою на відповідну доповідь (доповіді) і/або ж озвучуватися безпосередньо на колоквіумі.

Офіційне запрошення можна отримати, надіславши заявку на вказану електронну адресу.


Увага!
1. Планується видання колективної монографії за матеріалами доповідей та всіх реплік, відповідних до теми виступів колоквіуму.
2. За погодженням з редколегією „Питань літературознавства” репліка може бути розгорнута учасником у наукову статтю і розглянута як матеріал для друку в „ПЛ”.

Международный поэтикологический коллоквиум „Потенциал провинции как источник утопий” 16 мая 2013 года


Кафедра зарубежной литературы и теории литературы Черновицкого национального университета имени Юрия Федьковича приглашает принять участие в Международном поэтикологическом коллоквиуме „Потенциал провинции как источник утопий”, который состоится 16 мая 2013 года (10:00, Червона зала / V корпус ЧНУ, ул. Коцюбинского, 2).


Доклады, предложенные для обсуждения:

Сильвестрас Гайжюнас (Вильнюс, Литва)

Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик (Тернопіль, Україна)

Наталья Лихина (Калининград, Россия)

Петро Рихло (Чернівці, Україна)

Ольга Червінська (Чернівці, Україна)




Предлагается следующий формат научной акции: чтение предложенных докладов по проблеме, с последовательным обсуждением авторских концептов, озвучиванием реплик и общей дискуссии.
Реплики в произвольном виде подаются на электронный адрес (o.chervinska@chnu.edu.ua) с указанием на соответствующий доклад (доклады) и/или же озвучиваются непосредственно на коллоквиуме.


Официальное приглашение можно получить, отправив заявку на указанный электронный адрес.



Внимание!
1. Планируется издание коллективной монографии по материалам докладов и всех реплик, соответствующих теме коллоквиума.
2. По согласованию с редколлегией „Питань літературознавства” реплика может бать развернута автором в научную статью и рассмотрена как материал к печати в „ПЛ”.

Сильвестрас Гайжюнас (Вильнюс, Литва)



От мистического к утопическому.
Утопические идеи литовской провинции в контексте европейской культуры

I. Утопические идеи в европейской литературе. От Гете до Гессе.

II. Существовала ли литовская утопия? Идеи Казиса Пакштаса и его последователи.

III. Балтоскандинавская академия как модель провинциального утопизма.

По словам Николая Бердяева, утопии глубоко присущи человеческой природе, она не может даже обойтись без них <... >. Человек живет в раздробленном мире и мечтает о мире целостном. Целостность есть главный признак утопии. Утопия должна преодолеть раздробленность, осуществить целостность”. (Царство Духа и Царство Кесаря). По мнению Эммануэля Левинаса, утопия нам помогает увидеть истинного человека: „Ничто так не странно и не посторонне для нас, как другой человек, и только в ясном свете утопии человек становится воистину виден. Вне любой укорененности и любой принадлежности – безродность как подлинность!
Эти слова Левинас сказал о самом известном мире уроженце Черновцов Пауле Целане. Исследователь русской метафизики И. Евлампиев у Одоевского находит признаки мистического утопизма, главным признаком которого является вера в возможность гармонии и совершенства, причем не вне существующей реальности и не в уходе от нее, а вместе с ней и через нее – в форме соединения и слияния земного и небесного, достигаемого через творческое преображение земного”.
Каждый век создаёт свои утопии. Утопическим проектами прославился Платон, утопизм был свойствен и Ренессансу. Педагогическая провинция в романе Гёте Годы странствий Вильгельма Мейстера (1829) стала одним из важнейших знаков утопического мышления гётевского времени и ХIХ векa. Педагогическая провинция как бы утвердила духовную модель на все века: в романе Гёте духовные (педагогические) идеалы сохраняются не в каком-то центре, а в провинции, и эта провинция становится великим потенциалом духовности. Вслед за Гёте к такому утопическому проекту прибегает Ибсен в драме Кесарь и Галилеянин (1873) в образе Третьего царства, которoe постулируется устами философа Максима как нравственно-политический идеал. Третье царство должно соединить два вечно враждующие начала, у Ибсена обозначенные как Логос и Пан, т.е. дух и материю, языческое и христианское.
В истории утопических проектов мы видим, что они нередко как бы продолжают друг друга. Так гессевской Касталии (Игра в бисер, 1943) явным прообразом послужлила гетевская Педагогическая провинция. Касталия – тоже своего рода провинция, которая должна спасти и обьединить духовные ценности всех времён в некоей Игре в бисер. Как яркий прообраз Касталии можно вспомнить Флорентийскую Академию (Платоновская академия в Кареджи).
Гессевская Касталия нас переносит как бы в далёкое будущее, но с другой стороны, как и подобные утопические образы, она воплощает и вечное, то, к чему человечество стремится во все времена.

Ну а в Литве?

Самым ярким визиониером и представителем утопического мышления стал выдающийся географ, оратор и публицист Казис Пакштас (1893 – 1960). Он прославился своими проектами создания второй Литвы за пределами Литвы. Уже в 20-ые годы ХХ века понимая опасность независимости Литвы, он начал выдвигать идею создания гармонической коллонии для литовцев в Африке, а после войны предпринял серьёзную попытку создания так называемой Небесной республики (Dausuva) в Гондурасе, в которой должны были поселиться литовские послевоенные эмигранты. Все эти проекты нашли отражение в публицистике самого Пакштаса и в драмe литовского драматурга M. Ивашкявичуса в его драме Мадагаскар (2004).
Второй утопический проект Пакштаса – конфедерация балтийских и скандинавских стран, которой он посвятил свой опус Балтоскандинавская конфедерация (Baltoscandian confederation, Чикаго, 1942).
Как объединение балтийских и скандинавских гуманитариев, созданное с целью свободного научного поиска и c целью популяризации идей Пакштаса, в 1991 году в провинциальном городе Литвы Паневежисе была создана Балтоскандинавская академия, тоже своего рода утопический проект, ибо аналогов в Литве ему не было, хотя создание её опиралось на опыт европейских проектов – Платоновской академии, Флорентийской академии и академий Германии, которые в ХХ веке продолжают античные и ренессансовые традиции.
Балтоскандинавская академия была закрыта местными властями в 2009 г. как неактуальная для современного общества.
После закрытия академии были предприняты попытки её восстановления как некоего творческого (жизнетвoрческого) проекта. Tеперь предпринимается попытка соединения утопических идей Пакштаса, Третьего царства, Педагогической провиции, Касталии и Флорентийской академии в проекте под названием „Сад Панорамио. Интересно то, что в этом неоутопическом проекте важную роль сыграли не балтийские и скандинавские страны, а Беларусь и Украина, в том числе и конференция Поэтика мистического (2010 ) в Черновицком университете.

Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик (Тернопіль, Україна)



Провінція versus столиця як проблема митця і влади
у тоталітарному суспільстві (на матеріалі поезії Ігоря Калинця)

У кожну епоху, у різних країнах відчутне певне протистояння між провінцією і столицею як неословлена суперечність між традицією, консерватизмом, давніми звичаями і усталеними нормами життя, розміреним плином буття, настановою на тривання, зв’язок із природою і закоріненість у культуру, з одного боку, а, з іншого, – прагнення інновацій, заперечення старовини й орієнтація на модні тенденції, зміна етичних і моральних норм, швидкоплинність калейдоскопу подій, відірваність від природи, настановою на прогрес. Однак, в окремі періоди історії це протистояння загострюється, переходячи у відкриту боротьбу між двома таборами, особливо, коли столиця постає втіленням чужої і ворожої влади.
У науковому дискурсі на сьогодні залишається малодослідженим феномен появи у провінції талановитих митців – поетів, композиторів, художників, мислителів такого рівня, якого вихідці зі столиці сягають надто рідко. Кожна така творча особистість, яка сприймається як символ свого периферійного містечка, села чи хутора, водночас втілюючи собою закони периферії (за Освальдом Шпенґлером – природи і культури) як протиставлення до столичних кодексів, свідомо чи ні потрапляє в епіцентр боротьби між мистецтвом і владою.
В українській історії таких періодів було чимало. Одним із найпромовистіших виявів культури ХХ століття стало явище шістдесятництва, яке, розпочавшись у маленьких периферійних містах, охопило всю Україну. У текстах багатьох митців того часу більшою чи меншою мірою фіксується напруга протистояння зі столицею як втіленням влади, що заперечує свободу особистості і вільне мистецтво. Неабиякої сили ця напруга сягає в поезії  талановитого поета-дисидента – людини трагічної долі – Ігоря Калинця. Слово „провінція” неодноразово виринає в його текстах як маркер певної форми буття та національної екзистенції. Аналіз його творчості засвідчує високу місію провінції та її неоціненну роль у збереженні національної пам’яті, спадкоємності поколінь, віри, мови, геральдики; через інтенцію на шляхетність, герметизм та індивідуалізм – формування настанови на рафіноване, елітарне мистецтво, що передбачає неминуче збереження зв’язку між минулим, теперішнім та майбутнім.
Столиця через засилля тоталітарних законів, цензур, заборон, пристосуванства, виявляється середовищем посередності та масової свідомості (за Хосе Ортегою-і-Гассетом – бунтом маси), втіленням засад позаестетичної, позаморальної, позаінтелектуальної тотальності; простором, в якому стираються межі між своїм і чужим, між вчора – сьогодні – і завтра, між правдою і брехнею, між добром і злом, справедливістю й несправедливістю. Більше того, – столиця виявляється каральною системою проти периферії в цілому та окремої творчої індивідуальності зокрема. У поезіях І. Калинця постають картини руйнування храмів і церков, пам’ятних місць як останнього оплоту провінції; а водночас – переслідування незламних митців (доноси, допити, переслідування, ув’язнення, покарання, ламання людських доль) як намагання остаточно винищити усіх „інакомислячих”, які не приймають диктату столиці, відмовляються визнавати закони чужої влади.
Разом з тим, поет залишає простір для усвідомлення, що справжня держава, історія, нація творяться у провінції і людьми провінції, які у серцях зберігають зерна пам’яті, що проростуть у майбутньому. В сенсі теорії деконструктивістів, столиця перестає виконувати роль центру – центр переміщається на периферію, ділячись на безліч центрів (маленьких містечок і населених пунктів), пам’ять і мистецько-інтелектуальний потенціал яких залишається незнищенним.

Наталья Лихина (Калининград, Россия)



Aнтиутопический дискурс в современной литературе
(роман В. Пелевина Snaff)

Антиутопический дискурс в современной литературе представлен в его антиномической парадигме – утопия в зеркале антиутопии („кризис настоящего, отраженный в черных безднах прошлого”).
Независимо от внутрижанрового многообразия (социальная, философская, модернистская антиутопии, сказка, притча, фэнтези, новая мифология, футуристический роман, алармистский роман, роман-предупреждение, антимиф, постапокалипсис и т.д.), возникает необходимость выявления специфических признаков антиутопии, определения ее как метажанрового образования.
Типологические признаки антиутопического дискурса: прецедентность текста, игровая природа, пространственный сдвиг (разлом), исторический релятивизм, концепция непредсказуемого прошлого, этическая девиация, психоделика, взаимодействие фантазии и абсурда, эсхатологический характер, десакрализация мифа.
В основе содержания текстов В. Пелевина заключена оппозиция: двоемирие – параллельные миры. Пелевинский мир строится на катахрезе, сдвиге реальности или ложном ее толковании. Писатель занимается не столько художественным воссозданием воображаемого им мира, а заменяет одну реальность другой, которая осознается как подлинная. Метафорическое выражение этой иллюзорности вариативно: птицефабрика в Шестипалом и Затворнике, компьютерные игры в Принце из Госплана, поезд в Желтой стреле, сложные напластования разных миров в Жизни насекомых и в Чапаеве и Пустоте, лабиринт в Шлеме ужаса, мир оборотней и вампиров в Священной книге оборотня и Ампире V, мир орков (урков) и прогрессоров в Snaff.
Текст Виктора Пелевина Snaff рассматривается с позиции эсхатологического дискурса как феноменальная утопия новейшего времени. Текст представляет из себя сложную мифопоэтическую структуру, которая анализируется в содержательном плане на уровне бинарных оппозиций: истинное – ложное, настоящее – искусственное, прошлое – будущее, жизнь – смерть, трагедия народа, оказавшегося на обочине цивилизации, и крах идеи прогрессорства суперцивилизации.
Нижний мир орков, созданный из осколков мифов, при всей его дикости, отсталости и наличии ужасов тоталитаризма, осознается писателем как первичная материя, а верхний мир нелюдей, основанный на тотальной несвободе, цинизме и манипуляции общественным сознанием – лишь как сумма информационных технологий.
Текст В. Пелевина – еще одно подтверждение выраженному в мировой антиутопии опасению, что опыты по созданию идеального мира приведут к обратному результату, а прогресс как научный, так и политический сделает жизнь людей невыносимой.
Писатель художественно обнажает ложность той системы общественных отношений, в которой человек лишь продукт матричного сознания, а его душа – лишь остаточное свечение люминофора в IT-контенте. 

Петро Рихло (Чернівці, Україна)



Провінційний проект чи частка світової літератури?
Німецька поезія Буковини міжвоєнного часу як варіант літературної утопії

Парадоксальним чином саме міжвоєнний час, себто період румунського панування 1918–1940 рр., коли німецькомовні буковинські поети були ізольовані в замкнутому анклаві й мусили вести похмуре острівне існування, виявилися в літературному сенсі найпродуктивнішими – їх часто характеризують як „розквіт” буковинської поезії. Найважливішими представниками цього періоду були такі автори, як Альфред Марґул-Шпербер, Ґеорґ Дроздовський, Роза Ауслендер, Альфред Кіттнер, Мозес Розенкранц, Давід Ґольдфельд, Кубі Воль та ін. Після цього настає „завершальний акорд: буковинська література у вигнанні з 1940/41 по сьогодні”, до якої відносять літературну діяльність уцілілих від Голокосту буковинських поетів, які були згодом розсіяні в цілому світі, а також творчість їхніх молодших колег – Пауля Целана, Іммануеля Вайсґласа, Альфреда Ґонґа, Зельми Меербаум-Айзінґер, перші публікації яких були здійснені вже в повоєнний час і поза межами Чернівців. Останні могікани німецькомовної літератури Буковини живуть сьогодні в Ізраїлі (Манфред Вінклер, Сіді Ґрос, Марґіт Бартфельд-Феллер та ін.).
Вже після Першої світової війни німецькомовна література Буковини потрапила в ситуацію внутрішнього екзилю. Це був багатократний екзиль, який нагадував становище Кафки та інших празьких німецькомовних письменників, якщо взяти до уваги, що більшість чернівецьких літераторів мали єврейське коріння. Але на відміну від Праги, тут культивувалися переважно ліричні жанри й форми, в той час як епічним творам відводилося тільки периферійне місце й лише зрідка вони перевершували посередній рівень.
Віддаленість від провідних центрів німецької культури, відчуття мовної неповноцінності, сільський характер місцевості й провінційна вузькість суспільних порядків стали тут на заваді виробленню необхідного для епічного мислення „довгого дихання”. Натомість саме ці риси утворюють найплідніший ґрунт для ліричної субстанції, стимулюючи далекі від реальності утопії, безбережне мрійництво й ширяння в ідиліях, суб’єктивність і патетику. Відчуття мовної меншовартості чернівецьких поетів у румунський час було вкорінене у їхньому специфічному відокремленні від великого континенту німецької культури, яке вони постійно намагалися компенсувати тісним зв’язком з природою, мрійливістю й зосередженістю на власному я – всі ці явища утворюють передусім продуктивні ферменти лірики. До цього ще долучається ментальне й психологічне роздвоєння внаслідок мовної розірваності між німецькою та румунською мовами.
Завдяки політичному, економічному й національному тискові нових правителів буковинських євреїв дедалі більше марґіналізували й повільно витісняли з усіх форм державного й суспільного життя у приватну сферу. Втеча німецько-єврейських чернівецьких поетів у картини природи, у марення й міфологію була, таким чином, послідовного реакцією буковинських поетів на змінену суспільну й культурну ситуацію. Однак і в цих несприятливих умовах німецькі поети Буковини зуміли створити літературний ландшафт, який і сьогодні вражає своєї зрілістю й естетичною довершеністю.
З історичного погляду розвиток німецькомовної літератури Буковини завершено, відколи її найважливіші представники, що вимушено опинилися в діаспорі, покинули цей світ. Неможливо вже нічого змінити у змісті й профілі цієї поезії як унікального художнього феномену, хоча її рецепція упродовж останніх десятиліть знала свої злети й спади. Завдяки поетичним досягненням Пауля Целана й Рози Ауслендер ця поезія здобула світове визнання, що водночас викликало зацікавлення й менш відомими її представниками. Після багатьох років ізоляції, ігнорування й забуття книги німецькомовних поетів Буковини сьогодні знову доступні широким читацьким колам. Поступово вони інтегруються у загальнонімецький контекст і вважаються нині невід’ємною складовою історії німецькомовної літератури ХХ століття.

Ольга Червінська (Чернівці Україна)




Про імперську природу провінціалізму

Поняття провінція, виведене за межі топографічного чинника, є культурологічною категорією. Кожна імперія від легендарних шумерів, давнього Китаю, імперії Олександра Македонського, кочової імперії Аттіли, Великої Орди до будь-якої з європейсько-азіатських імперій початку століття, або колишнього СРСР чи США складає специфічну „культурну композицію”, але одночасно безумовно й те, що вона містить в собі якусь постійну, незмінно повторювану „робочу” модель, одним з вартісних елементів якої виступає провінція. Провіденціальним чином ця модель відповідає монотеїстичній моделі світобудови.
Для осмислення даного феномену абсолютно значущою точкою відліку має бути позиція спостерігача (експліцитованого або імпліцитованого), від чого залежні всі припустимі ракурси. Для провінціала в самому по собі слові „провінція” вже закладена якась емоція, міститься значна частка ущербності, чужість великому світу, відчуття чогось такого, що необхідно заперечити та подолати. Проте вивести проблему за межі суто емоційних оцінок варто. Необхідно знайти якийсь аргумент, що дозволив би провести виразну межу між тим, що називається центром, і тим, що йменується провінцією.
Центр – це в автологічному значенні точка, до якої стягується оточуючий простір, в метафізичному – перш за все чітко позначена ідея (політична, релігійна, соціальна, національна та ін), народження і утвердження якої пов’язане з певним географічним та культурним урочищем (див. праці В. Топорова), що веде найактивнішу боротьбу за єдність на ґрунті цієї ідеї. Неможливо однозначно вказати на те, що стає фізичним центром імперії, бо в одних випадках це буде річкова дельта в пустелі (Єгипет), море (Римська імперія), гора, рівнина і т.д.
В межах однієї імперської парадигми провінція не перетворюється в центр, оскільки ніколи не породжує жодної первісної злагодженості, ніколи не стає імпульсом боротьби – бо в протилежному випадку вона стає вже не провінцією, а чимось іншим, докорінно протилежним своїй первісній суті, „новим початком”.
В ідеальному стані імперія до пори до часу демонструє гармонійну рівновагу між центром і своїми провінціями з бездоганною антонімічністю їхніх сутностей, із цілком специфічними пропорціями індивідуального й універсального. Будь-яка з провінцій, що складають імперію, дивним чином перетравлює в собі модель, насаджувану імперським центром, надає їй винятково своєрідного вигляду, фактично породжує абсолютно специфічний провінційний топографічний менталітет (приклад Буковини), котрий з часом може стати зародком абсолютно іншої цілісності, і ця загрозлива для імперії потенція рано чи пізно починає себе виявляти як очевидне протистояння центру.
Таке становище провінції, така її споконвічна (сутнісна) вторинність є в ній найбільш визначальним і цінним. Усі рецептори імперської свідомості найбільш чутливо працюють саме тут, на межі „іншого світу”, до якого провінція стоїть набагато ближче і, відповідно, „відчуває” його виразніше і раніше. Історичний досвід показує, що міцність провінційного устрою до пори до часу підтримує ілюзію імперської стійкості, тоді як компрометація провінції, послідовна стагнація провінційного устрою, виробленого імперською ідеологією, приводить населення в рух у напрямку до центру. Все краще, що визрівало в тиші провінції, спрямовується до центру, на ходу змінюючи мову, пріоритети, амбіції, що послаблює і розмиває рубежі, зате потужно зміцнює центр як певне „соборне” інтелектуальне ядро. Синдром доцентровості є вельми загрозливим для імперії симптомом. Неувага столиць до провінційного, водночас автономного й самобутнього культурного „центру”, поволі готує руйнівний вибух, механізм формування імперії – це та чи інша форма завоювання зі своєю телеологічною програмою та онтологічним висновком, на зміну якій і в результаті розпаду якої йде наступна (та чи інша) форма завоювання.
Еллінська імперія Македонського є надзвичайно показовим прикладом. У 334 р. до н.е. Олександр почав завоювання Персії, а коли він помер у Вавилоні (323 р.) – в руках греків уже був увесь Близький Схід (відтоді починається усвідомлюватися провінція як феномен державної композиції). Почалася епоха еллінізму з її геніальними відкриттями (які залишає після себе світові ця імперія). У доповіді розглядаються різнорідні зразки імперій, що існували згодом. Що стосується власне українського досвіду – він дуже і дуже показовий, бо вже в самому за походженням польському топонімі (околиця, тобто та ж сама „провінція”) виявляє себе ядро проблеми.
У Буковини зовсім інша „провінційна” основа. Тут ми маємо справу з унікальним регіоном, який фактично ніколи не зраджував свого статусу провінції, завжди включаючись до складу якоїсь з існуючих на визначений момент імперій, і в цьому плані він істотно відмінний від усіх тих місць, які колись самі претендували на роль центрів (наприклад, Галичина на чолі зі Львовом). Унікальність Буковини як провінційного урочища полягає в тому, що вона завжди була не просто провінцією, але саме окраїнною провінцією, як наслідок вихованою на такому історично виправданому ферменті, як скептицизм, суть якого полягає в споконвічній закритості перед усяким прибульцем. Проте в певному сенсі Буковина була саме метрополією – в плані реального духовного центру, об’єднаного релігійними культурами православного та іудейського населення. Отже, „імперський” союз метрополії та провінції представляє собою завжди оригінальну форму.
Крім сказаного, провінція – це торжество особистісної різноманітності всупереч законодавчій „уніформі”, це повнота реалізації імперської ідеї в образі історично детермінованого провінційним способом мислення так званого обивателя (citoien, filister, товариша, громадянина), водночас – це парадоксально животворне і продуктивне рабство особистості на службі завжди порочного господаря, це гніт і це науковий факт.