Провінційний
проект чи частка світової літератури?
Німецька поезія
Буковини міжвоєнного часу як варіант літературної утопії
Парадоксальним чином саме міжвоєнний час, себто період
румунського панування 1918–1940 рр., коли німецькомовні буковинські поети
були ізольовані в замкнутому анклаві й мусили вести похмуре острівне існування,
виявилися в літературному сенсі найпродуктивнішими – їх часто характеризують як
„розквіт” буковинської поезії. Найважливішими представниками цього періоду були
такі автори, як Альфред Марґул-Шпербер, Ґеорґ Дроздовський, Роза Ауслендер,
Альфред Кіттнер, Мозес Розенкранц, Давід Ґольдфельд, Кубі Воль та ін. Після
цього настає „завершальний акорд: буковинська література у вигнанні з 1940/41
по сьогодні”, до якої відносять літературну діяльність уцілілих від Голокосту
буковинських поетів, які були згодом розсіяні в цілому світі, а також творчість
їхніх молодших колег – Пауля Целана, Іммануеля Вайсґласа, Альфреда Ґонґа,
Зельми Меербаум-Айзінґер, перші публікації яких були здійснені вже в повоєнний
час і поза межами Чернівців. Останні могікани німецькомовної літератури
Буковини живуть сьогодні в Ізраїлі (Манфред Вінклер, Сіді Ґрос, Марґіт
Бартфельд-Феллер та ін.).
Вже після Першої світової війни німецькомовна література
Буковини потрапила в ситуацію внутрішнього екзилю. Це був багатократний екзиль,
який нагадував становище Кафки та інших празьких німецькомовних письменників,
якщо взяти до уваги, що більшість чернівецьких літераторів мали єврейське
коріння. Але на відміну від Праги, тут культивувалися переважно ліричні жанри й
форми, в той час як епічним творам відводилося тільки периферійне місце й лише
зрідка вони перевершували посередній рівень.
Віддаленість від провідних центрів німецької культури,
відчуття мовної неповноцінності, сільський характер місцевості й провінційна
вузькість суспільних порядків стали тут на заваді виробленню необхідного для
епічного мислення „довгого дихання”. Натомість саме ці риси утворюють
найплідніший ґрунт для ліричної субстанції, стимулюючи далекі від реальності
утопії, безбережне мрійництво й ширяння в ідиліях, суб’єктивність і патетику.
Відчуття мовної меншовартості чернівецьких поетів у румунський час було
вкорінене у їхньому специфічному відокремленні від великого континенту
німецької культури, яке вони постійно намагалися компенсувати тісним зв’язком з
природою, мрійливістю й зосередженістю на власному я – всі ці явища утворюють
передусім продуктивні ферменти лірики. До цього ще долучається ментальне й
психологічне роздвоєння внаслідок мовної розірваності між німецькою та
румунською мовами.
Завдяки політичному, економічному й національному тискові
нових правителів буковинських євреїв дедалі більше марґіналізували й повільно
витісняли з усіх форм державного й суспільного життя у приватну сферу. Втеча
німецько-єврейських чернівецьких поетів у картини природи, у марення й
міфологію була, таким чином, послідовного реакцією буковинських поетів на
змінену суспільну й культурну ситуацію. Однак і в цих несприятливих умовах
німецькі поети Буковини зуміли створити літературний ландшафт, який і сьогодні
вражає своєї зрілістю й естетичною довершеністю.
З історичного погляду розвиток німецькомовної літератури
Буковини завершено, відколи її найважливіші представники, що вимушено опинилися
в діаспорі, покинули цей світ. Неможливо вже нічого змінити у змісті й профілі
цієї поезії як унікального художнього феномену, хоча її рецепція упродовж
останніх десятиліть знала свої злети й спади. Завдяки поетичним досягненням
Пауля Целана й Рози Ауслендер ця поезія здобула світове визнання, що водночас
викликало зацікавлення й менш відомими її представниками. Після багатьох років
ізоляції, ігнорування й забуття книги німецькомовних поетів Буковини сьогодні
знову доступні широким читацьким колам. Поступово вони інтегруються у
загальнонімецький контекст і вважаються нині невід’ємною складовою історії
німецькомовної літератури ХХ століття.
