Провінція versus столиця як проблема
митця і влади
у тоталітарному суспільстві (на
матеріалі поезії Ігоря Калинця)
У
кожну епоху, у різних країнах відчутне певне протистояння між провінцією і
столицею як неословлена суперечність між традицією, консерватизмом, давніми
звичаями і усталеними нормами життя, розміреним плином буття, настановою на
тривання, зв’язок із природою і закоріненість у культуру, з одного боку, а, з
іншого, – прагнення інновацій, заперечення старовини й орієнтація на модні
тенденції, зміна етичних і моральних норм, швидкоплинність калейдоскопу подій,
відірваність від природи, настановою на прогрес. Однак, в окремі періоди
історії це протистояння загострюється, переходячи у відкриту боротьбу між двома
таборами, особливо, коли столиця постає втіленням чужої і ворожої влади.
У
науковому дискурсі на сьогодні залишається малодослідженим феномен появи у
провінції талановитих митців – поетів, композиторів, художників, мислителів
такого рівня, якого вихідці зі столиці сягають надто рідко. Кожна така творча
особистість, яка сприймається як символ свого периферійного містечка, села чи
хутора, водночас втілюючи собою закони периферії (за Освальдом Шпенґлером –
природи і культури) як протиставлення до столичних кодексів, свідомо чи ні
потрапляє в епіцентр боротьби між мистецтвом і владою.
В
українській історії таких періодів було чимало. Одним із найпромовистіших
виявів культури ХХ століття стало явище шістдесятництва, яке, розпочавшись у
маленьких периферійних містах, охопило всю Україну. У текстах багатьох митців
того часу більшою чи меншою мірою фіксується напруга протистояння зі столицею
як втіленням влади, що заперечує свободу особистості і вільне мистецтво.
Неабиякої сили ця напруга сягає в поезії
талановитого поета-дисидента – людини трагічної долі – Ігоря Калинця. Слово
„провінція” неодноразово виринає в його текстах як маркер певної форми буття та
національної екзистенції. Аналіз його творчості засвідчує високу місію
провінції та її неоціненну роль у збереженні національної пам’яті, спадкоємності
поколінь, віри, мови, геральдики; через інтенцію на шляхетність, герметизм та
індивідуалізм – формування настанови на рафіноване, елітарне мистецтво, що
передбачає неминуче збереження зв’язку між минулим, теперішнім та майбутнім.
Столиця
через засилля тоталітарних законів, цензур, заборон, пристосуванства,
виявляється середовищем посередності та масової свідомості (за Хосе
Ортегою-і-Гассетом – бунтом маси), втіленням засад позаестетичної,
позаморальної, позаінтелектуальної тотальності; простором, в якому стираються
межі між своїм і чужим, між вчора – сьогодні – і завтра, між правдою і брехнею,
між добром і злом, справедливістю й несправедливістю. Більше того, – столиця виявляється
каральною системою проти периферії в цілому та окремої творчої індивідуальності
зокрема. У поезіях І. Калинця постають картини руйнування храмів і церков,
пам’ятних місць як останнього оплоту провінції; а водночас – переслідування
незламних митців (доноси, допити, переслідування, ув’язнення, покарання,
ламання людських доль) як намагання остаточно винищити усіх „інакомислячих”, які
не приймають диктату столиці, відмовляються визнавати закони чужої влади.
Разом
з тим, поет залишає простір для усвідомлення, що справжня держава, історія,
нація творяться у провінції і людьми провінції, які у серцях зберігають зерна
пам’яті, що проростуть у майбутньому. В сенсі теорії деконструктивістів,
столиця перестає виконувати роль центру – центр переміщається на периферію,
ділячись на безліч центрів (маленьких містечок і населених пунктів), пам’ять і
мистецько-інтелектуальний потенціал яких залишається незнищенним.
